До 80-ліття Президента УВАН в США д-ра Альберта КІПИ

 

Д-р Альберт Кіпа народився 10 вересня 1939 р. у Києві.

Його батько Вадим Кіпа – видатний учень проф. П. Луценка, проф. Г.Беклемішева і проф. А. Луфера. Після закінчення аспірантури В. Кіпа працював педагогом у званні професора Київської державної консерваторії по класу фортеп’яно. Ще одна знакова подія передвоєнного періоду в біографії Вадима Кіпи – у рік закінчення консерваторії був здобув перемогу на Всесоюзному конкурсі піаністів 1937 року та удостоєний звання лавреата. Отож, аспірантура приконсерваторії, викладання у ній, блискучі індивідуальні концерти в Україні і поза Україною (Москва, Урал), виступи як соліста в симфонічних концертах (Київ, Москва) робили ім’я Вадима Кіпи визнаним як у музичних колах, так і серед поціновувачів класичної музики. Однак, педагогічна і концертна діяльність визнаного піаніста-віртуоза була перервана військовими подіями. Останній концерт його класу, що відбувся з величезним успіхом напередодні війни, відзначився виступом його учениці Аріадни Лисенко, внучки композитора Миколи Лисенка. Перед захопленням Києва німцями,Київську консерваторію та її професорсько-викладацький склад евакуювали до м. Свердовська (Урал), де вона продовжувала функціонувати під одним дахом з місцевою консерваторією. Однак, в силу певних обставин, не всі викладачі змогли виїхати з Києва. І їм довелося виживати в складних умовах війни, рятувати сім’ї і себе в окупованому Києві. Одразу ж з приходом окупантів у Міській управі було сформовано ряд відділів, у тому числі й Відділ мистецтв. Щоправда, всі, хто повернувся до творчої праці, працювали безоплатно, бо грошей у міській казні не було. Відновила роботу й консерваторія, якою керував В.Івановський, а Драматичний інститут очолив О. Лисенко, син композитора. Згодом обидві установи об’єднали в одну – Музично-драматичну академію України ім. М.Лисенка під керівництвом О. Лисенка. Отож, викладачі, що лишилися у Києві, об’єдналися і продовжили заняття в консерваторії. Тим більше,що таке рішення викладацького складу консерваторії рятувало студентів від примусової роботи у Німеччині. Утримували консерваторію і виживали з родинами виключно за рахунок концертів. У щоденнику художниці Ірини Хорошунової є згадка про те, що консерваторцям доводился рити окопи, розвантажувати ешелони,
тощо. У записі від 31 липня 1942 р. вона згадує й Вадима Кіпу: «Консерваторія навіть переборщила з організацією концертів. Протягом минулого і цього тижня – 6 концертів. Публіка не встигає відвідувати. В неділю грав Корольков. На концерті публіка була представлена в основному німцями. Вони сиділи сумирно і багато плескали. А Корольков грав віртуозно і цілком бездушно. […] А вчора добре співала Тессейр і дуже добре грав Кіпа».

Мама ювілянта – Алла Кіпа (з дому Дівішек) – походила з родини письменника І. Нечуя-Левицького, також була учителькою музики.

У цих складних обставинах передвоєнного і окупованого німцями Києва минули перші роки дитинства Альберта Кіпи. Відтак восени 1943 р. Вадим Кіпа з дружиною, маленьким сином Альбертом і матір’ю опинилися у Берліні (Німеччинa). Вадим Кіпа отримав посаду професора музики у Берлінській консерваторії Кліндвортa-Шарвенки (до речі, тут у свій час викладав Франс Ліст). Згодом родина переселилася у табір для переміщених осіб ім. Лисенка у місті Ганновері. Тут у подружжя народилася дочка Ірена. У 1951 р. Кіпи еміґрували до США. Про умови життя, у яких опинилася родина у перші дні після приїзду, йдеться у листі Володимира Міяковського до Володимири Дорошенко від 12 серпня 1951 р.: «Наше життя наповнилося ще й від приїзду до нас з Німеччини великої родини наших (Оксанчиних) добрих друзів – київського музики Вадима Кіпи з великою родиною в 5 чоловік, які розмістилися у нас, поки знайдуть собі роботу. Мирослав з Вадимом бігають по місту, шукаючи якоїсь дженіторки, але покищо без успіху. Коли повернеться Оксана з новим членом нашої родини, нас вже буде шестеро та Кіп п’ятеро, разом одинадцятеро: з них чвірка малих дітей, троє старих і четверо в молодому віці» (Архів УВАН у США).

Юність майбутнього вченого пройшла у Нью-Йорку. Тут він здобув диплом бакалавра у Сіті коледжі, де й розпочав свою педaгогічну кар’єру, працюючи викладачем. Тут його захопив світ музики у Музичній школі проф. Вадима Кіпи. У кожному щорічному концерті студентів і учнів школи, що відбувалися в Літературно-мистецькому клубі в Нью Йорку, Альберт Кіпа демонстрував бузсумнівні здобутки піаніста. Він також вистувпав як піаніст-соліст на традиційних музичних вечорах Вищої школи Кардинала Гайса у Нью-Йорку. Однак найталановитіший учень Музичної школи Вадима Кіпи не став музикантом, а відомим науковцем-германістом і будівничим української науки за межами України.
Ступінь маґістра з німецької філології здобув у Пенсильванському Університеті, одному з восьми найстаріших американських університетів. А у 1964–1965 рр. студіював германістику в Albert-Ludwigs університеті, що у Німеччині.
У 1966 р. Альберт Кіпа одружився з Оксаною Смулкою. Подружжя виховало двох достойних синів – Марка і Дмитра.

У 1972 р. А. Кіпа захистив докторську дисертацію з німецької літератури у Пенсильванському Університеті. З Мюленберґ-коледжем (Аллентовн, ПА) пов’язано 46! років педагогічної праці д-ра А. Кіпи, яка була відзначена високим званням першого професора-лавреата за видатні заслуги у галузі педагогіки, науки та професорської діяльності з нагоди 150-ліття заснування цього освітянського закладу. Він також був керівником Департаменту мов, літератури та культури Мюленберґ-коледжу (1989–1993; 1997–2004).
Після здобуття докторського ступеню А. Кіпа, одночасно з викладацькою роботою, займав посаду президента Асамблеї регіональних голів Американської асоціяції германістів (1974) і президентa Асоціації модерних мов штату Пенсильвенія (1990–1992), працював у Національній консультативній раді при Департаменті
освіти США (1980–1982).

Д-р. А. Кіпа – дійсний член і багатолітній президент Української Вільної Академії Наук у США, дійсний член і член Управи Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці, член Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» у Римі й голова цього товариства в США (1999–2004 рр.), а нині заступник голови, іноземний член Академії педагогічних наук України. Він належав до багатьох американських науково-професійних організацій – MLA, PSMLA, AATG, AATSEEL. З 1982 др. А. Кіпа також професор порівняльного літературознавства, а у 2004-2007 рр. – ректор Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина). Слово науковця звучало на наукових конференціях не лише у різних містах США, але й у Боні, Фрайбурґу, Мюнхені, Варшаві, Празі, Торонто, Львові та його рідному Києві. Впродовж багатьох років він був університетським представником для Фулбрайтівської програми. А. Кіпа отримував нагороди та ґранти від Фулбрайтівської програми, Національного фонду гуманітарних наук, програми IREX, Ґете Інституту, штату
Пенсильвенія.

Др. А. Кіпа – один з творців української науки на еміґрації. Його внесок у розвиток і популяризацію української літератури і культури у світовому контексті значний і вагомий. У 1974 р. побачила світ праця А. Кіпи “Gerhart Hauptmann in Russia, 1889–1917. Reception and Impact”. Др. А. Кіпа – автор багатьох наукових праць з порівняльної проблематики слов’янських та німецької літератур (особливу увагу він приділив творчості Лесі Українки у контексті німецької літератури ХІХ–поч. ХХ ст.), рецензій, співредактор трьох збірників наукових праць, ініціатор і упорядник збірки романсів Вадима Кіпи. Він також головний редактор «Новин з Академії», член видавничої комісії УВАН у США. Науковий доробок вченого зайняв би кількадесят позицій у покажчику праць, якого, на жаль, досі не маємо, як і видання його наукових праць.
Викладацький діапазон д-ра А. Кіпи охоплює курси німецької, російської та світової літератури, германо-слов’янські літератури та їх культурні взаємовідносини.

У роки незалежності Україна відзначила науковий доробок і подвижницьку працю д-ра А. Кіпи у розбудові науки і культури на еміґрації, нагородивши медаллю Міністерства культури і туризму «За багаторічну плідну працю в галузі культури» та орденом «За заслуги» ІІІ ст.

Варто також згадати, що саме д-ру А. Кіпі довелося очолити Український Вільний Університет у Мюнхені в найскладніший період його історії. Понад 60 років УВУ був на утриманні ФРН, згідно закону, що передбачав фінансування до прийняття незалежності Україною. Відтак, на 15 році незалежності України закон втратив чинність. Україна ні тоді, ні тепер не цікавилася розвитком існуючих наукових інституцій поза її межами. Радше навпаки – сподівалася на їх фінансову підтримку української науки. Отже, УВУ опинився під загрозою закриття. Та д-р А. Кіпа, маючи великимй досвід офірної праці для розбудови української науки, знайшов розв’язку складної ситуації, і таким чином УВУ досі успішно продовжує свою місію на теренах Європи.
Вже у студентські роки Альберт Кіпа прявив свій талант лідера й організатора української громади, очоливши українську студентську громаду в нью-йорському Сіті коледжі, а згодом УСГ того ж міста. Відтак був головою відділу УККА і комітету для відзначення 1000-ліття Християнства в Лігай Веллі, ПA., та головою «Рідної школи» (Філадельфія, 1984–1994).

Протягом 60-річної наукової і громадської діяльності на різних посадах д-р А. Кіпа проявив себе як людина високої культури, широкого світогляду та ерудиції. Основою життєвого і морального імперативу д-ра А. Кіпи були і лишаються офірність, гідність, сумлінність. Свого часу в інтерв’ю Т. Марусику, кореспондентові радіо «Свобода», д-р А. Кіпа зізнався: «Я працюю за принципом: “Contra spem spero”, але тут ключовим є слово “spero” – надія». З надією він й донині очолює Українську Вільну Академію Наук, гідно утримуючи її
славні традиції і здобутки, підтримуючи надзвичайної ваги і значущості архівні і видавничі проєкти. Його праця високо оцінена як Президією Національної Академії Наук, так і окремими її Інститутами. Зокрема, у привітальному листі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ відзначено досягнення вченого на науково-організаційній ниві: «Ви несете на собі ношу відповідальності за майбутнє української науки і культури в діаспорі. Ця ноша ‒ знаємо ‒ не є легкою, а під сучасну пору ‒ і понадто; вона під силу лише таким постатям, як Ви. Ми надзвичайно високо цінуємо Ваш внесок у розбудову інституцій, на яких спирається українська наука в діаспорі».

Т. Скрипка